Сергей Коровенко.

***

Доколе  я  творю  Любовь,

доколе  жертвую  и  каюсь,

доколе  за  врагов  своих  молюсь –

дотоле  я  живу,  преображаюсь

в  подобие  Христу!

***

На  перекрестии  дорог,

разлук  и  душ  людских  сретенья

встречает  путников  всемилостивый  Бог

                                                                                        и  круг  земного  притяженья,                                                                                

огненным  Словом  размыкает  Он.

И  в  тайне  замысла  своего,

во  благо  душ  и  их  спасенья

дарует  Он  избранникам  своим

неведомое  миру  откровенье –

Он  изливает  в  сердце  благодать,

которую  не  в  силах  обуздать,

ни  боль,  ни  мир,  ни  страсть,  ни  мать!

С  тех  пор  дано  гореть,

вовек  пылать  огню  души

познавшей  Бога!

И  с  высоты  Его  небесного  чертога

Христа  смиренно  прославлять

и  людям,  пленникам  земного,

глаголы  вечные  вещать.

1999 г.

***

Господь  покроет  все  своей святой  Любовью.

Сей  вышний  дар – бессмертия  залог!

Неровности  души  Он  исправляет  болью.

Сей  скорбный  путь – спасения  пролог!

Господь  покроет  все  простой,  смиреной  жизнью,

в  ней  каждый  час  вмещает  ход  веков.

От  буквы  первой  «Аз»,  до  литеры  лучистой

мы  познаем  бытийно  святый  язык  основ.

Мы  учимся  дышать  простой  духовной  жизнью,

в ней  каждый  вздох – молитвенный  урок.

Мы  учимся  читать  законы  вышней  жизни,

наш  каждый  слог – творение  эпох.

Господь  покроет  все  своей  святой  Любовью:

и  ненависть,  и  страх, предательство  и  торг,

и  в  ропоте   толпы,  движимой  суетою,

Он  сотворит  в  сердцах  божественный  чертог.

***

Когда  дыхание  святых  миров,

коснувшись  сердечных  колоколов,

слезой  благою  замирает,

строкой  дрожащей  убегает

их  отзвук  вглубь  бездонных  слов.

Их  жизнь  преданье  продолжает,

ночами  их  молитва  колыхает,

ребенка  сердце – их  покров.

Господь  их  придыханье  сохраняет

и  в  скорбях  плачет  в  них  без  слов.

***

Безсилые  слова,  без  веры,  благодати,

бездушные  дела  без  разума,  любви

травою  сорною  взошли

средь  юдоли  духовного  разврата

и  в  душах  скорбью  проросли.

***

«Мы теперь уходим понемногу

 в ту страну, где тишь и благодать»

                                          С.А. Есенин

Не  ведом  час,  когда  в  дорогу,

в  тот  вышний  мир,  где  Свет  и  благодать,

смиренно  помолившись  Богу,

нам  предстоит  пожитки  собирать.

Скоротечные  земные  годы  пролетят  как  миг  один,

и  однажды  в  час  Господний  огнезоркий  Серафим

призовет  тебя  на  гору  в  вышний  град  Иерусалим.

Уводя  в  святые  дали  по  небесному  лучу,

Ангел  Света,  дух  печали  в  доленосную  суму

покладут  свои  скрижали  да  заступников  мольбу,-

меру  доброго  и  злого, совершенного  в  миру,

долю  грешного, святого  для  отчета  на  суду.

И  оставив  на  погосте  тело  бренное  свое,

ты,  влекомый,   горне,  оле,

молвишь  всем  согбенным  доле

слово  правое  свое:

«Братья  милые  и  сестры,  да  хранит  вас  всех Господь!

Берегите  дух  и  сердце,  не  жалейте  кровь  и  плоть!

Отдавайте  все   служенью  Сыну  Божьему  Христу

и  труждайтесь,  что  есть  силы  брату  ближнему  своему!

Все  прощайте!  Не  стенайте  на  тяжелую  судьбу!

В  тяжких  болях  познавайте  Бога Славы  правоту!

Не  страшись  своей  кончины,  положись  на  суд  Отца!

У  разверзшийся  могилы  есть  начало – нет  конца!

Прощавайте!  Вновь  встречайте  у  заоблачных  осин!

Христа  Бога  прославляйте  за  живот  и  смерть!

Аминь! 

***

Творит  Господь   благое  в  тайне,

чернит  святое  явью  бес.

Пленяет  он  сердца  мечтаньем,

манит  к  себе  хулой  чудес:

он  умаляет  жизнь  сомненьем -

ВЕЛИКОЙ  ЖИЗНИ  ТОРЖЕСТВО!!!

Низводит он  к  употребленью

и  развращает  естество.

он  обращает  жизнь  в науку

и  день,  и  ночь,  уча тому,

как  плоть  противопоставить духу,

и  мир  низвергнуть  в  суету.

В  то  ненасытное  сердец   движенье:

во  всем  всегда  иметь  нужду,

чтоб  трудовое  попеченье

пленило  пост,  любовь,  мольбу.

он  подменяет  все  и  всюду

лукавый  ветхий  антипод,

святую  суть  он  обращает  в  скуку

и  грех  за радость  выдает.

Но  в  свете  жертвенной  Любови,

распятого  за  нас  Христа,

становится он  сам  собою -

невидимою  тенью  от  креста.

***

Мы все  осуждены  на  испытанье  плотью!

Наш  дух  пленен  законами земли.

Его  тяжелый  мертвый  сон  разбужен  будет  болью –

распятьем  триединым  мы  отречемся  мглы:

Разбойником  лихим расплатимся  всей  плотью

и  праху  тленное  вернем.

Губителем  лихим  покаемся  всей  кровью

и  в  Царство  Божие  взойдем.

Но  с  духом  Пресвятым  Огнем  Небесным

сродниться  суждено  лишь  Сердцу  одному,

сожженному  дотла   благим  служеньем,

ежеминутной   жертвой  принесенной  ему.

 ***

О,  скорбь  скорбей!

Превратность  дней  земных!

Непознанность  вселенской  тайны!

Чем  явственней   конец  последних  дней

и  изобильнее   роса  с  мощей –

тем  гуще  мрак  очей  людских

и  гордых  душ  прочнее  камни.

                         ***

Рай  не  заслуга,  рай  не  приз

за  срок  терпенья  длиною  в  жизнь.

Рай  не  мечтанье,  рай  -  естество,

души  дыханье,  ума  питье.

Рай  не  стенанье,  не  сиплый  зов,

рай  -  состраданье,  раи  -  Любовь.

Благая  милость,  святая  честь,

за  неотступность,  за  веру,  крест.

КРИК

                                                                                            О, время!

Зачатый  во  смертных  грехах  урод,

безумный  монстр,  с  больным  воображеньем!

О,  бремя!

О,  мой  переродившийся  святой  народ!

В  себя  впитавший  дух  жлоба,  раба,  забвенья.

О,  семя!

О,  мой  заблудший  сын,  моя  «слепая  дочь»!

Вы,  как  потухший  день,  как  сумрачная  ночь,

не знающая  благословенья.

О,  боль!

Всеразъедающая  сердце  соль!

Лишь  ты  вошла  в  мою  хмельную  кровь,

как  жизни  вечной  откровенье.

***

Моей  маме.                   

Старый  двор  весь  поросший  травою,

без  одной  доски  частокол…                                                                

Каждый  раз  я  встречаюсь  с  тобою,

откликаясь  на  памяти  зов.

Вновь  и  вновь  я,  толкнув,  открываю

тихим  скрипом  звучащую  дверь

и  на  миг  всей  душой  замираю,

проходя  под  заветную  сень.

Лунный  свет  неспешно  листает

письмена  незапамятных  лет,

нежной  негой  по  кронам  блуждает

беспристрастный  задумчивый  свет.

Сердце  просит  любви  и  пощады,

а  душа  молча  страждет  и  ждет…

Лишь  сверчок  у  церковной  ограды

неустанно  о  вечном  поет.

***

Капелька  моя,  слезка  горькая!

Свечка  сальная,  ночь  бессонная…

Нить  оборванная,  бусинка  мутная,

Улыбка  грустная,  дорога  лунная…

Капелька  моя,  росинка  чистая!

Да  хранит  тебя  Мать  Пречистая!

***

На  Василия – Капельника

при  мерцающей  свече,

на  исходе  понедельника

родилась  ты  во  Христе.

В  темно – синих,  вязких  сумерках

зыждит  бледное  окно,

опустилось  к  подоконнику

голубиное  перо.

Утро  гонит  ночку  темную,

будит  первую  капель,

День  церковным  колокольчиком

освящает  колыбель.

Половиц  скрипящих  клавиши

тешат  малое  дитя, -

пробудилась  к  покаянию

слезка  чистая  моя!

Вновь  за  печкою  пред  образом

предыханный  слышен  глас –

преклоненная  пред  образом,

шепчет  мама:  »Отче, наш…»***

 ***

Прекраснее  всего  твои  глаза,

когда  они,  как  первая  гроза,

зарницею  весенней

вдруг  озарят  собор  души  вечерней.

Мудрей  всех  мудрецов  твои  уста,

когда  словес  поблекших  пустота

средь  говора  толпы  беспечной

наполнятся  огнем  любви  сердечной.

Нежнее  всех  шелков  твоя  рука,

когда  она  через  пустыни  и  века

свое  родимое  дитя

ведет  к  распятию  Христа.

Но,  выше  всех  не  чудеса,

не  мира  Божьего  краса,

его  призыв  благой  и  бесконечный…

Над  Всем  и  Вся  покой  предвечный

да  тайны  Божьей  простота.

 КОЛЫБЕЛЬНАЯ  ДЛЯ  ДВОИХ

«Милый!

Что  на  улице  нынче?»  -  «Мороз!-

Спи,  мой  друг,  уже  скоро  светает.

Время  первых  предутренних  грез –

иней  с  древа  судьбы  опадает».

"Милый! Как  прекрасна  луна!

Томной  дымкою  все  покрывает"-

«Спи,  мой  друг, - это  сердца  тоска

лунным  светом  по  дому  блуждает».

«Милый!

Как  нежна  тишина!

Мое  сердце  в  груди  замирает»-

«Спи,  мой  друг,  это  просто  душа

негой  сладкой  о  Вышнем  стенает».

«Спи  и  ты,  мой  милый,  поспи!

Твое  сердце  скорбит  -  сострадает.

На  его  усталой  груди

свет  последней  любви

зимней  зорькой  мерцает».    

***

Не  разрушай  Святое  мненьем!

Кичливый  ум  теряет  Слух.

Гонимый  клеветой,  сомненьем

благое  сердце  оставляет  Дух

испытанных  Господних  Истин.

Он – сотворец  земных  причин

благоволит  тому,  кто  честен,

и  православит  Божий  чин.

Не  разрушай  святое  мненьем!

Доверь  Владыке  жизнь  и  суд.

И знай, -

рожденные  чрез  смерть  воскреснут,

а  мертвые  живя,  умрут!

 ***          

Благодарю  я  Господа

за  то,  что  толику  Святого  Духа

вложил  во  грудь  мою  чрез  Благодать!

За  строгую  Любовь  и  за  хлебов  укруху,

за  милость  Божию «И  жить»,  и  «Умирать»!

Благодарю  врагов,

чье  зло  рассеяно  повсюду :

в  умах,  в  сердцах,  и  на  полях.

За  то,  что  жалом  языков  своих

с  души  моей  Иуду

сдирают  заживо,  его  смердящий  прах.

Благодарю  Любовь

за  скорбную  слезу,  за  боль,  за  муку,

за  дар  бессмертною  свечой  пылать,

за  встречу  первую  с  Тобой  и  за  разлуку,                                        

за  благо  верить,  плакать,  сострадать!

***

Коли  кохаєм  - вибачаєм,

благаєм,  молимся,  мовчим…

Безсмертним  полум’ям   палаєм, 

блаженним  шепотом  кричим.

Свої  серця – їх  вічні  долі

в  долоні  Вишнього  кладем,

в  обіймах   віри  та  любові

до  дня  майбутнього  грядем.

На  лоні  вічності,  на  трапезі  любові

у  той  блаженний  літургійний  час –

зливаємось,  не  за бажанням  крові,

а  в  той  єдиний  богохвальний  глас.

Коли  кохаєм -  прославляєм,

молитви  вірності  творим,

шляхи  до  Неба  відкриваєм,

та  поряд  з  Господом  стоїм.

                                             ***

Читаючи  ознаки  часу,           

вдивляючись  в  передостанній  хід  подій, -

Страшусь! Та  закликаю: «Боже  мiй!

Даруй  ще  мить,  щоб  вимолить

батькiв,  дiтей  та  ворогiв!

Перетвори  Твiй  справедливий  гнiв

в  вселенський  час  спокути,

розтни  грiховнi  смертi  пути,

в  серця  знесиленi  пролий

святий  вогонь Твоїх  надiй!»

Ти  вкотре  мовиш: »Рабе  мiй!

Чрез  смерть,  життя  та  пекло  битв

пiзнаєш  ти  цiну  молитв,

здобути  спробуєш  життя,

пiрнеш  до  часу  небуття,

спростуєш  «Я»  та  вивчеш  бiль

i на  чолi  проступить  сiль

вiд  зиску  слуг  земної  скрути,

а  пресвятi  плоди  спокути

тобi  повернуть  Свiт  знання…

Тодi,  здобувши  мудрiсть  немовля,

у  Час  та  мiсцi  перепути,

освiдчишся,  що  все  так  має  бути!»

***

Станіславу Г.

Шукай  Любові  Божої,  а  не земної!

В  молитві  день  і  ніч  її  твори!

І  зернятком  вселенської  ваги,

що  визріла  від  болю  та  недолі

на  ниву  Вічного  впади!

Серед  ночі,  вітрів,  несамовитого  тварного  вою,

під  товщою  цілющого  людського перегною:

скорботи,  заздрощів  й  хули

душою  визрій  та  прозри!

Й  до  Світу  сяйва  та  Любові

духовним  паростком  зійди!

І  нас – рабів  безпам’ятства  земного –

в  молитві  тихій  пом’яни!   

***

Доні  з  любов’ю.

Свою  бессмертную  свiчу –             

моє  молитвене  прохання

до  Богородицi  зверну,

щоб  Мати  Свiту  та  благання

нащадкiв  роду  мойого-        

мою  надiю,  сподiвання,

до  Бога  Сина  свойого,

стежками  вiри,  покаяння

звела  у  Словi  Iстини  Його.

***

 Чому,  чому  летять  так  швидко  роки?

Як  думки  непідступний  плин!

Вже  діти  в  люд  пішли  і  відлунали  кроки

тих,  що  з  тобою  хрест  несли.

Нестерпний  хрест  несамовитого  свавілля,

ім’я  якому  марнота  життя.

Його  хмільне,  отруйне  зілля

приспало  розум,  Божеє  буття:

Надію,  Віру,  Волю,

забруднило  духовну  сіль…

Гріхом  заплямувало  долю

та  й  воскресило  нестерпний  біль

самотнього  людського  серця.

Воно  й  донині  ніби  птиця  б’ється

в  липких  тенетах  забуття.

Тому,  тому,  мабуть,  так  швидко  промайнули  роки…

Як  свідчить  людськості  стрімлива  мить,

пізнаючи  життя  примарний  світ,

ми  лише  прискоряли  кроки,

а  не  жили  у  дусі  вічних  літ.

                          ***

К.О.І.

Не  клич  самотнє  серденько,  не  клич!

Вона  не  прийде,  вже  не  прийде.

Бо  надворi  зимова  нiч

всiх  подорожнiх  снiговiєм  кривде.

Не  переймається  вона,

а  нi  багатством,   нi  красою –

колюча   бiла   пелена

всiх  покрова  нестерпною  тугою.

До  ледь  жеврiючих  сердець

вона  холодним  вiтром  кличе:

«Змирись!  Любовi  вже  кiнець!

Вона  не  прийде,  вже  не  прийде!»

Та  раптом  стихне  буревiй

i  зоренька  свята  свiй  промiнь  кине.

Вогонь  покiрний  та  благий

через  вiконце  тихо  плине.

Вгамується  скорботна  бiль,

i  серденько  по – iншому  заб’ється,

i  непокiрна  заметiль

помiж  стежок  кiльцем  зiв’ється.

Не  клич  самотнє  серденько,  не  клич!

Нехай  примарна  нiч  довкiль

i  завiрюха  лихом  в’ється…

Ти лише  вiр!  Ти  лише  вiр!

І  все  минеться!  Все  минеться!

                                   ***

Не  питай  мене,  доню,  не  питай!                       

Я  тебе  всім  серцем  благаю!                               

«Чом  на  нашій  землі  не  рай?» -                      

я  і  сам  достеменно  не  знаю…                          

Краще  долею  жінки   пізнай,                                            

що  у  Бога  все  інакше  буває.                               

Не  питай  мене,  доню,  не  питай!                      

«Чом  Господь  безгрішних  карає?»                   

Чом  у  свій  невимовний  край                                                            

 Він  і добрих  і  злих  забирає,                                 

залишаючи світ,  що  згасає,

поміж  вовчих  розлючених  зграй.                       

Не  питай мене,  доню,  не  питай!                                 

«Чом  душа  від  любові  страждає?»                           

Чом  вона  через  біль  дозріває                                    

і  у  простір  вселенський  волає:                                   

                   "Боже милостивий                                                                                                              

 спокій  серцю  хворому    дай!"                                   

Не  питай  мене, доню,  зачекай!                                  

Коли  може  мене  вже  не  стане,                                

                                  я  тобі  розповім  про  рай,                                                                                                    

що  стежками  лісними  блукає,                                    

білим  птахом  незримо  вітає                                        

серед  гоміну  радісних  стай.                                           

Та  й  тоді, янголе  мій,  постривай…

Не  питай  мене,  доню,  не  питай..!

                            ЗУСТРІЧ             

Ксенії

Я  шукав  тебе  скрізь  у  блаженних  світах,

де  немає,  ні  болю,  ні  страху.

У  захмарних  безгрішних  краях

намагався  зустріти  тебе.

А  спіткав  тебе  тут –

на  щербатих  бруківках  часу,

де  старіють  дерева

і  повільно  згасаємо  ми.

                                                                                                                 Де Любов-лише мить,                                                                                                                                                                               лише  хрип – обезсилене  слово,

а  цілунки -  владні  дотики  плоті  й  жаги,

і  бажань  своїх  заколиханий  сором

всі  ховають  в  різнобарвних  одежах  брехні.

Я  спитав  її: »Хто  ти,  дівчино?

Чому  серце  твоє  тихим  смутком  горить?

Що  за  біль,  яка  вища  причина

привела  тебе  в  цей  розбещений  світ?»

Як  відлуння  почув  : «Співчуваю!

Моє  серце  за  грішних  болить

Серед  квітів  осінніх   шукаю -

тих,  хто  у  Бога  Любові  благає,

тих,  хто  може  прощати,  молитись  й  любить!»

РАНОК

Передчуття  народження…Світає…

Міткаль  прозорий  одягає  день.

Пробудження… І слово  набуває

барвисту  радість  премудрих  вчень.

Бездонність  росянистої  краплини

вологою  благаючих  очей  стає…

І  ніби  плач  самотньої  дитини

душа  у  плавнях  міста  пугачем  зітхне.

І  гряне  грім,  до  ранішньої  дзвони

приспалий  люд  покличуть  до  Небес …

І  смерть  помре,  і  рушать  раптом  гори

коли   промовить  світ: «Христос  воскрес!»